Історія с. Куманівці

               Історія села Куманівці

  Велике і затишне село Куманівці, що розкинулось  на межі двох областей – Вінницької і  Хмільницької, лежить майже в низинній, безликій, але не степовій місцевості, на невеличких схилах до р. Домахи і її притоки Гребельки, що впадають за 6 верст від села в річку Буг. Місцевість  порівняно – здорова. Грунт -переважно чорнозем, але на правому березі попадається глинистий і піщаний.Село знаходиться за 12 верст від районного центру м. Хмільника напівнічний захід. Населення – українці.                                                              Куманівці – дуже древнє село. Його поява відноситься, очевидно, до Х –ХІ століть, до часів, коли в південній частині України кочували тюркські племена печенігів, половців та інше.                                                                                       Перечитуючи історичну літературу можна помітити, що половці частіше називалися куманами. Історики ХVІІІ – ХІХ століть стверджували, що кумани іноді доходили іноді доходили і влаштовували стоянки на берегах Південного Бугу, навіть далі на півночі і північному заході. Однією з таких стоянок було місце, де зараз розташоване село Куманівці. Від племені куманів і походить назва сучасного села Куманівці. Половці ( кумане, які чорним шляхом на західні землі, де і одержали землю для населення. Куманами тоді керував пан  Котян.  Після розгрому  його війська татарами, він з рештками, коло 40 000 душ, втікали в Угорщину до своїх земляків. Частина цього кочового народу залишилася а нашій місцевості, де і заснувала село Куманівці. відбившись від основного ядра, вони осіли  на р. Домаха., яку назвали Ека ( що означає плуг). Це місце було дуже вигідним для них, бо з заходу і півдня тягнулись безкраї ліси, в яких можна було заховатись, а на схід і північ тягнулись безкраї степи ( місцями понад річкою розорані), де можна було випасати худобу.                              Посилаючись на опрацьовані джерела можна зробити висновок, що територія сучасних  Куманівець належала  половцям ( куманам) і свою назву село  отримало саме від куманів.                                                                                          Вперше згадуються Куманівці Літинського повіту з першої половини Х..І СТ.  Це період після Кревської унії 1385 року, коли посилюється польсько – шляхетська агресія проти українських земель, і, зокрема Поділля. Землі села Куманівець на ленних правах  в 1539 році  отримали, від польського короля Сігізмунда І, Кумановські із зобов’язанням військової служби в Хмільницьком

 Із архівних документів : Елегій – Ян і Яніна  Кумановські,  оселилися  при в’їзді у село зі сходу на схилі біля р. Домахи.

Збудували гарний двохповерховий палац, який у літку потопав в різнобарвних  квітах, їх любила дружина Кумановського  - Яніна.

Зіна Кумановська – мати Яна Кумановського в маєтку у с. Куманівці

Біля палацу розгорнувся великий, красивий парк, який мав площу в 20 десятин (21, 85 га), а також фруктовий сад площею в 10 десятин ( 10, 925 га).

Фрагмент парку. Про це пише Гелена Кумановська ( 1898 -1992рр.) у своїх спогадах про дитинство і юність у с. Куманівці.

ФРАГМЕНТ з книги Гелени  Кумановської – Кутильовської (1898 - 1992) «Спогади   з  Поділля 1898 - 1919» Розповідь – спогади Гелени  Кумановської про своє  дитинство і юність  проведених в родинному  маєтку  її батька у с. Куманівцях в 1898- 1919. Часи, коли я народилась, виховувалась, жила до вісімнадцяти років на краю східного Поділля, досить  відрізнялися  від  сьогоднішніх. Мені часом, самій  важко  повірити, згадуючи те, як це  було прекрасно. Як настали ті зміни в усіх аспектах  мого   життя.   Зникли  сімейна  традиція,  сімейне   тепло,  радість   життя,   спокій Батьківський   дім.                 Батьки мої  Елегій - Ян і Яніна  Кумановські, мали  двох  синів, моїх  братів: Тадея – старшого за мене на 5 років, і Зигмунда – якому   було  близько     двох   рочків. Також вони мріяли мати донечку.  2 березня 1898 року, ця  мрія  здійснилась, коли у шостій    з  ранку народилась дівчинка. З маленьким чубчиком, дуже криклива, і просила щобї  ї нагодували. Завжди  була я енергійна і незалежна.  Опікувалась мною моя улюблена  няня  Тулечка, як тільки я почала ходити. Також в мене був пес  Ньюфаундлендської породи, здоровий і чорний   Каро. Я булла щасливою.  Могла   втекти  від  Каро, бігаючи по парку, ховалась  від  нього, граючи в хованки, а він  шукав мене. Коли ми змучились, граючись, Каро  лягав на свої  лапи, я притулялась до його пушистого хутра і часом змучена, засинала.                                                    Одного разу  влітку  мій   батько   привіз  з поля, (де слідкував за роботою, під час жнив) двох маленьких оленят. Вони  ледве стояли на лапках, напевно ще недавно народились. Женці відлякали  Олениху, вигнавши  її   далеко, хотівши  забрати  двох оленят. Але мій  батько  коли побачив  це, дав їм  велику   догану, накричавши на них, він забрав звірят. Привіз  їх  додому і віддав  мені  їх  під  опіку, щоби я їх кормила молоком. Звірята   тулились   біля   Каро, старенького собачки, який   опікувався  також  звірятами, вилизував їх. Одне оленя вдалось вратувати, а друге здохло  через   кілька   днів. Оленичка  виросла і завжди зі  мою і з псом ходила по парку. Не боялась людей, ні собак, дуже  булла  дружньою.  Якогось  дня олениха сама пішла до парку. ЇЇ наздогнали  якісь собаки, і загризли. Я булла настільки в розпачі, що  тато і мама, аби  якось  полегшити  моє горе, купили мені  поні, кобилку   Зірку. Мама мене навчала  кататись на коневі. Поні катала мене по парку.  Їївелика гарна грива дуже допомагала триматись   мені на поні. Я знову  віднайшла  собі нового друга. Зірка  дуже мене любила, на мій голос   прибігала  завжди до мене. Яка тоді  булла  радість! Каро  дуже  заздрив   Зірці, завжди бігав за нами, погавкуючи.  Незабаром  моїх братів і мене знову  спіткала  радість: ми придбали другу конячку – поні, яку назвали Стелла.  Зірка і Стелла, були  дуже  подібні один до одного. Завжди ми їздили з ними на прогулянку, навіть далеко за Куманівцями.                                                                                                           А парк,   рідний парк в Куманівцях  був   дуже великим, гарним, повний   загадкових   укриттів, дуже  цікавих і  догідний до забав. Поблизу  маєтку росло дуже  багато  квітів, які потрібно було поливати   щодня.   Потрібно  було  на те  багато часу і праці. Зранку до ночі вози з бочками, в яких  були   запряжені   коні, возили воду зі ставу. З  дитинства, я любила квіти, також  їх полюбляла поливати.   Як і вс  ідіти  також ляпалась в калюжі, то для мене було  дуже  приємно. Одного дня, було   слизько   біля бочки і садівник не дозволив мені  самій   набрати води. Ну як буває   з впертими  «Я сама, я сама»  Послизнулася,   втративши   рівновагу  і  Шубовсь))) головою вперед, ноги наверх, впала в бочку. Якби не садівник, який  працював   поблизу   і витягнув   мене, не знаю щоби  було, як би  це все закінчилося. Так мені  було   встидно перед всіма: я виглядала   смішно і безглуздо, вся мокра. Всі з мене сміялись. Мама мені  добре надавали по жопі, щоби  більше не лізла, куди не просять. Відколи ми мали бричку і двоє  коників – поні, улюбленим    місцем   нашої  подорожі   став найблищий     ліс в Крупині. Ми з собою брали дещо для лісових   звірів  також:  моркву, капусту, трішки   вівса. Ну для нас – бутерброди, і   інш   іделікатеси. Зазвичай з нами їздила наша улюблена няня Туля, яка завжди мене оточувалас   воєю    ніжною   турботою.Які ж чудові  були в лісі  галявини, багато  квітів, птахів.                                                           Мій   тато  був великим мисливцем, його   улюбленою  пристрастю   було   полювання, але також  і дбав про тварин, уважно  також  їх   доглядав. Умів  навіть   дуже  вдало   імітувати   голоси звірів і птахів. Навчав нас, як себе поводити в лісі, аби не сполохати    звірів. На   деяких  полянах біля  лісу, було дозволено нашим селянам з Куманівець пасти своїх коней. Найчастіше тих коней пасли влітку   їхні  діти. Ми з ними також дружили в злагоді, а з деякими мали   дружні  стосунки. Я пам’ятаю, як ми грали   нашу  спільну  улюблену  гру – в індіанців. Сільськ   ідіти  дуже любили лелек. Я пам'ятаю, що   тільки   лелеки  користувалися   повагою. Це  було табу: гніздо  лелеки на дворі приносило щастя. Забави в лісі, дуже  запам’ятались   мені назавжди, це  було  щось  прекрасне: стільки  емоцій, пригод, несподіванок. Також, ці  діти  дуже часто пасли коней у ночі, ми всі  палили  великі   багаття, а в восени, пекли картошку на багатті, яка кажу вам насправді, була смачна. Що правда картошка булла  покрита   попелом, але це додавало смаку. Запам’яталась   мені одна така  ніч проведена в лісі  біля  багаття. Одного разу я отримала від мами   добрячої  прочуханки, цебуло несправедливо. Завинили   мої   брати, ну а мене звинуватили,  і покарали. Згадую, як розсерджена я побігла до стайні, всілася на Зірку, та погналася до лісу, я сховалася   серед   сільських  дітей. Цілу  ніч я булла  біля них. Знайшли мене тільки  аж на другий день. Я не булла вже покарана за втечу з дому, але  пригадую розчісування моїх косей, в які вчепилися  ріп’яхи. Мені і так хватило. В літку для варення  повідла і бульйону з мяса, в нас булла побудована в садку кухня, з вмурованими великими котлами. Також  цієї пори року, робились  великі запаси їжі на цілу зиму. Печі   були  поміщені в садку, щоби  котли не займали  місця на кухні і, крім того, приготування  їжі на відкритому   повітрі не так вже   втомлювало. Варення   повинні  були   багатоготувати і змішувати   протягом   багатьох годин, а часом навіть, не зупинялись і в ночі. Варення бульйону було, щось на зразок   сучасного  Maggi, тільки з м'ясом і овочами. То булла кількаденна церемонія приготування   їжі   без перерви. Його смак і якість  буличу   дові. Жертва цього   бульйону   булла корова, тобто  м'ясо і кістки. Додавались також   кілька курей та інші  види мяса та овочів. Це  готувалось так довго, аж поки густа рідинаро  билась коричневого кольору, потімце все зливали до глибоких  тарілок, і   ця  маса застигала. Тверді  тарілки могли довголежати, то було смачно і дуже  поживний    додаток    до   супів і соусів.                                      Маленька я, коли була, хотіла   приготувати для своїх  ляльок  обід, підійшла до кухні  з  історони дверей, в невдалий   момент, на мене впав шматок   палаючого   дерева. Від  нього, запалала  моя сукня, а потім  моє  волосся. Працівник, який   працював на ремонті    даху  будинку,   прибіг до мене  з   відром  води і облив мене всю. Я втратила   свідомість. З  розповідей   моїх  батьків і няні, я лежала, тяжко попечена кілька   місяців, деякі   шрами    зостались і до цього часу  Я, маючи   сім   років, уміла   читати і писати. Горда тим, що я вміла, я запропонувала своїм сільським   друзям, трьом  дівчаткам, і двом  хлопчикам,  бажала і їхнавчити. Вони охоче погодились. Також приходили ці  діти до нас, а часом я до них. Так здружились, що   навчання і забави   дуже   були   досконалі. Мама моя це  схвалила, і для мене і для сільських  дітей, на Різдво, організувала  ялинку, і купила для них подарунки. Ці   близькі   стосунки, які ми пережили і пізніше, стали таємним початком навчання і взаємодопомоги при різних   обставинах.

3 Головною моєю   потіхою   в тих часах і розрадою    були   мої  рідні   Куманівці. Чи то було досить? Для мене так: кожна  стежина, кожне деревце було   знане мною і дуже  близьке   мені. Село лежало частково на рівнинній   місцевості, частково на семи пагорбах. Звіддаля   було видно біленькі хатки, або   пофарбовані в синій   колір, оточені, зеленю  вишневих   садів   з квітами. Через Куманівці текла річка   Ікавка, яка впадала до Бугу: В центрі села, створили греблю, яка розширилася, творячи став. А населення   було   велике, широко розкидане,   лічило  800 родин. Це з них   біля  половини з них були  польсько   їнаціональності, католиками, чого   лише  вказані імена:   Бахновські, Карпінські, Беньовські, Савіцькі, Франківські, Голковські  іт.д. Друга частина  з них становили Українці – православні. Куманівці лежали в літинському  повіті, подільської губернії, між   Хмільником, віддаленим на 9 верст, і Летичевом, на 30 верст. Земля, як по всьому  Поділлі, дуже  врожайна, так званий чорнозем.   Клімат  теплий, континентальний. Пори року були з точки зору, кількості   опадів і температири  змінювались: зими – сніжні і морозні, осені  дощові, тепл івесни, а літом – гаряче. Біля  великого красивого парку, який  мав  площу в 20 десятин (21,85 га), також і фруктовий сад площею в 10 десятин (10,925 га), заснованих  моїм татом під керівництвом відомого помолога з Варшави, Хозера, який пару разів  приїздив до Куманівець. Парк був прикрашений  двома   старими  алеями: каштанова, яка оточувала  цілість   півколом, а липова булла посередині, до палацу, і доходила до річки  Домахи, яка впадала до Ікавки. Липи були дуже старі, вже  кількасот років. Тато  значно  розширив і поглибив  Домаху в частині  біля саду. Таким чином, створений ставок представляяє  велику красу, і відмінну зону для плавання і купання. Парк і сад були  дуже  добре   продумані і оздоблені: Велика кількість трави з різноманітними чагарниками, групи дерев і багатоквітів  біля палацу. Біля ставу булла  ціла оранжерея квітів, котрі  протягом   цілого року були в покоях, літом на верандах. Мама дуже   обожнювала   квіти. Привезла з Нідерландів  цибулини   гіацинтів, тюльпанів, нарцизів і лілії, а насіння з Франції від Вельморна малюнок палацу1911р.

Парк був прикрашений  двома старими алеями: липова була посередині, яка йшла до палацу і доходила до р. Домахи, та каштанова, яка була посаджена півколом.При в’їзді у село була збудована велика біла брама у вигляді арки із надписом  - с. Куманівці.Після подій кінця ХVІІ і початку ХVІІІ століття( позбавлення автономії міст, релігійні утиски, багато людей з нашого краю починають чинити опір «Чимало земляків знову помандрувало з наших слобод в Слобідську Україну та на південь в Запоріжжя. 1709року. поріділи хати в Качанівці, Куманівцях та самому м. Хмільнику.                                             В кінці ХVІІІ ст. в житті села відбулася подія, яка значно впливає на релігійний поділ людей села і до сьогоднішніх днів.

                              

На північно – західному краю села в минулому

( ХVІІІ) столітті була дерев’яна три купольна,  з окремою дзвіницею і кладовищем церква , посвячена на честь святого Апостола Луки з приятовою садибою біля неї. Ким була збудована і коли невідомо. В 1806 році цей храм від не загашеної свічки згорів з усім майном; старе церковице відійшло під селянські городи, причтова садиба перетворена в ниву, на місці престолу збудовано дерев’яний хрест з іншим поблизу, камінним, а від кладовище не залишилося і сліду. Зі згорілої церкви залишилось лише одна ікона святителя Миколая, що шанувалась за благотворну не лише православними, але і католиками. Будівництво нового храму розпочато було в 1823 році з камінн, але за браком коштів зупинено. Таким чином приход залишився до 1840 року без церкви, хоч мав і окремий притч.

Лише в 1839 році священик Гуляницький умовив поміщицького економа, католика Андрія Ярошинського купити за 100 карбованців стару церкву в селі Берізка Польова і з неї в 1841 році була збудована одно купольна низька дерев’яна церква, сумісно з дзвіницею, і посвячена на честь Різдва Богородиці . для розширення церкви в 1861 році вийняли внутрішню стіну між дзвіницею і церквою. П’ятиярусний іконостас, з дерев’яними зображеннями ангелів, постарів Будинок церкви ненадійний; стояв він на південно – західному краю села, на березі річки Домаха, поблизу старого церковища. Церковні землі 37 десятин в тому числі садиби 3 десятини, оранки 30 десятин, сіна – 3 десятини і під кладовище 9 десятин. Причтові будівлі збудовані на поміщицькі кошти в 1887 році, в дяка лише будинок.   В 1863 році в селі відкривається церковно – приходська школа, в якій навчали польської мови. Директором цієї школи був сам ксьондз Михайловський, який проживав біля костьолу  у окремо мій будівлі. Село належало Кумановським до 1900 року.

Село майже 4 століття належало шляхтичам Кумановським. Які хоч і дозволили православним   мати власну церкву, але сприяли поширенню католицизму.

       Частина села Куманівці на початку 20 століття.

Перші роки ХХ ст.. село Куманівці зустріло в боротьбі. Центром боротьби на той час було село Війтівці ( Жданівка) , а саме цукровий завод, що там існує і до сьогодні. Але як не дивно першими в 1905 р. повстали дівчата на бурякових полях, які також були в Куманівцях. Вони вимагали підвищення заробітної плати. Про те, як зустріли куманів’яни другу революцію та жовтневий переворот, на жаль, в архівних   документах таких фактів  не знайшла. Але добре відомо, що на 1919 рік був убитий перший голова комнезаму Мазур Мартин. Список засновників комнезаму та активістів подано в додатках.                            Вже в 1924 році в селі було Кумановське сільськогосподарське кооперативне товариство, зареєстроване 5 вересня1924 року за № 2431.                          Список членів товариства та правління подано в додатках.    В тому ж 1924 році засіяні площі під буряком було 70, 60 га, а в 1925 році 106, 37 га.. на той час в селі нараховувалось 1573 чол., з яких 809 було працездатних, це на 424 господарських  двори. В 1925 році Подільським губернським статистичним бюро була зареєстрована сільська рада в селі Куманівцях. Яка заснована в 1923 році і до неї належали села Куманівці та Крупин. На даний час , що стосується освітньої та культурної сторони життя села, то в селі працювала школа, лікнеп, а також хата – читальня. Яка ж доля релігійних центрів, що існували в селі?                    В 1924 році сільською громадою сіл Крупин, і Куманівці був укладений договір з Літинською Повітовою Радою Робочих і селянських депутатів про користування Римо – Католицьким костьолом одним із пунктів цього договору було: ми, що нижче підписались, громадяни, зобов’язуємося берегти передане нам народне добро і користуватись ним виключно відповідно його призначенню. А вже в 1925 році 4 серпня Фінансова секція при Куманівській сільраді Хмільницького району в складі голови секції Гната Таланюка і членів голови КПС Бойчука Матвія, і секретаря Мельника Петра склали акт бувших церковних будинків, які містяться в с. Куманівцях і які згідно постанови зборів сільради від 23. 08. б/р. належать до продажу. Таким чином дві архітектурні пам’ятки, що належали селу і були його окрасою, було по -  варварськи зруйновано. На тому місці, де колись була церква, пізніше жила родина останнього дяка, що служив в ній. А на місці костьолу, в центрі села  було збудовано сільський клуб. Однією з жахливих сторінок історії України є зо ті роки ХХ століття, це голодомор та геноцид. Не поминула ця страшна доля і села Куманівці. Про голодомор можна розповісти лише з розповідей очевидців тому, що архівних матеріалів не збереглось. Спогади очевидців подано в додатках.  Відомо лише, що під час геноциду, було репресовано 27 чоловік. Серед них був голова сільської ради Колодій Дмитро Степанович, касир Лясовий Леонід Петрович, коваль Огородник Володимир Андрійович. Решта – рядові колгоспники. Чим ці люди завинили перед державою, чому їх забрали залишається загадкою і до сьогодні .

    Велика Вітчизняна війна прийшла в село в липні 1941року. Фашисти зайняли село тихо, без бою. І хоча окупанти постійно не знаходилися в селі, а робили періодичні наїзди, в людей вони викликали страх та ненависть через знущання та грабунок, що чинили. Людей  примушували працювати, а за непокору били резиновими палицями - згадують жителі села. Неподалік села, в лісі діяли партизани.. Люди допомагали їм харчами . Так  розповідала жителька села Куманівці  Шклярук  Домка Іванівна(1913 – 1999).В роки війни переховувала партизанів, щоб їх не перестріляли поліцаї. Пекла хліб і носила в ліс партизанам( ліс через два поля за селом). А потім їх переховувала на горі, а як прийшли поліцаї почали мучити, пхали в палаючу піч, щоб тільки призналася де переховуються партизани. Хотіли спалити хату. Але я відповідала: « що хочте зі мною робіть, але я нічого не знаю».                                                                            Одного разу коли пішла до клубу, поліцаї пере дибали і почали бити, Побили, що була чорна та темна,але я їм нічого не розповіла,  думала не видужаю, але Бог поміг, видужала і продовжувала далі допомагати партизанам переховувала, показувала  їм дороги, ожереди на полях де  вони могли сховатися. Була свідком на суді в м. Хмільнику з поліцаями. На суді вона признала його. Коли у нього запитали, чи правду сказала ця жінка, то він підтвердив її слова .І після «совіщанія» сказали, що його розстріляють. Фамілія його – Пічкур. За  це в селі її прозвали «партизанкою».                                                                            
За зв'язок з партизанами в селі було страчено сімю Фаріонів ( 5 чоловік) – німці підманули хлопчика, дали йому цукерку, той розповів, що приходили дядьки. Стратили їх у центрі села, куди зігнали майже все село. Грудна дитина була замотана в кожусі у матері, заплакала, вони вернулися і вбили і її.. на православному кладовищі є їх могила, де доглядають за нею родичі та уччні школи. Лукову Василину - трактористку, яку примушували працювати на них на тракторі, а вона  поламала  трактор за це її було забито до смерті, а тіло спалено. Багато жителів, молодих дівчат та хлопців  примусово  було вивезено до Німеччини. Спогади примусово вивезених до Німеччини подаються у додатка.Довгоочікувана воля прийшла в село 8 березня 1944 року. Внаслідок бою загинуло 4 солдатів, свідком чого є братська могила в центрі села,  1 відомий -  рядовий Сорокін Сергій Петрович 1907 р.н.- загинув 30. 12.1943р, та три солдати невідомі. 133 жителів села Куманівці  загинули за Батьківщину 1941 – 1944 рр. Після війни почався період відбудови.                                                 

Вже в 1946 році діяла сільська електростанція, яка при наявності 372 дворів, обслуговувала26. У будинку де була церковно – приходська школа було розміщено ФАП, та родільню - фельдшером працює  Марченко  Федір Демянович, після нього  працює його дочка – Раїса Федорівна.За селом у 40 – их. роках, де були глинисті землі збудовано цегляний  завод , де виготовляли міцну і якісну цеглу.                                                                                                       На колгоспних полях вирощували огородину, були поля де вирощували полуницю,  смородину,  був посаджений гарний фруктовий сад, ставок, де працював водяний млин. Головою колгоспу був   Бойчук Матвій Матвійович.         На місці костьолу, в центрі села у 1954 було збудовано сільський клуб, який   1955р. був відкритий. Головою колгоспу на той час був Огородник Степан Іванович. Першим зав.клубом став Трофимишин Сава Стахович.                              В приміщенні клубу  у 1956 в окремій кімнаті  було розміщено бібліотеку.  Книжковий фонд бібліотеки  становив  декілька десятків книг.                              Збудовано дитячий садок – директором якого стала Колодій Ганна Семенівна Першим бібліотекарем  стала -   Гаврилюк  Ольга Адамівна.             Село народжувалось  знову, тихо і мирно жило своїм життям. В 1959 році рішенням № 406 Виконкомом Вінницької обласної Ради  депутатів трудящих від 20 червня 1959 року . Про зміни адміністративно – територіального  поділу та  об’єднання  сільських Рад. В зв’язку з територіальними змінами, що сталися в області внаслідок укрупнення колгоспів і розглянувши пропозиції виконкомів районних Рад депутатів трудящих про зміни адміністративно – територіального поділу об’єднання сільських Рад, виконком обласної Ради депутатів трудящих. Березнянську і Куманівецьку сільські Ради об’єднати – в одну Березнянську сільську Раду з центром в селі Березна. Це рішення про укрупнення колгоспів та об’єднання сільських Рад потягнуло за собою випадок, який не зафіксовано в жодному документі, про який не написала жодна газета. На другий день після зборів колгоспників, на яких ім. повідомили про об’єднання з Березною, жоден з робочих не вийшов на роботу. На фермах ревіла худоба, на свинарниках свині, жоден трактор, жоден автомобіль не рушив з місця. Серед працівників була паніка, що робити? Село мовчки протестувало проти об’єднання. Але спрацювала логіка. Вирахувавши найактивніших, була проведена конкретна « агітація», в наслідок якої багато хто покалічив руки, а дехто залишився без зубів. Сільська Рада у спільна у с. Березна, до неї входять села – Куманівці, Березна, Крупин, Чудинівці.                  «Багатою невісткою» пішли Куманівці до Березни.  Мало село власний ставок і водяний млин та фруктовий сад, свою родильню. За роки сумісного життя  водяний млин, за непотрібністю, закрили, а згодом зруйнували, ставок спустили, сад викорчували, родильню у 1965 році, закрили, перевели   в  Березну у Куманівцях залишився лише ФАП у якому фельдшером став працювати Сватко Федір Степанович та Сватко Фросина  Григорівна.

1984 – 85рр. в центрі села побудовано центральну котельню, від якої було прокладено водяне опалення до двох магазинів, Будинку культури, дитячого садка, ФАПу, а з відкриттям школи  і підключено до школи.                           
У 1987 році працювати  фельдшером прийшов молодий спеціаліст – Червонолюк Лариса Юрївна 1970 року народження, яка працює і по даний час у селі Куманівці.  У 1989 році 1 вересня було відкрито нову восьмирічну школу в центрі села. Директором школи є Ядвіжин Василь Васильович. Перший випуск у 1990 році,  випускається 8 учнів.                                                                               У 1990 році директором стає – Парсяк Михайло Павлович. На перший погляд, здавалося, що життя села спільно з Березною налагоджується, але не сталося так як гадалося.  Село потроху почало занепадати, люди виїжджали в місто. І чекала його доля бути неперспективним.                                                       Але роки перебудови, роки змін безплідно не проминули і цього разу в селі. Довго виношували люди думку про від’єднання. І ось 27 лютого 1990 року знову збори колгоспників. Одним із перших питань було від’єднання від Березни. Питання поставили на відкрите голосування. Одноголосно.  Так було відзначено  відродження колективного сільськогосподарського господарства  ( підприємства) « Куманівецьке». Головою КСП  було обрано Чемериса Івана Олексійовича, 1943 року народження.

     У 1991 році, за кошти  КСП, в селі було побудовано ГРП, , підведено природній газ у село та газифіковано  6 будинків, у тому числі і голови  колгоспу. За роки існування КСП « Куманівецьке» було відновлено ставок, побудовано нові мости, млин,  відкрито авто заправочну станцію, хімсклад, добротні піднавіси на зернотоку, та тракторному парку, дві тваринницькі ферми. Два жилих будинки для молодих спеціалістів, у яких поселилися родина зоотехніків - Марценюк Станіслав та Ольга, та родина фельдшера – Червонолюк  Лариса та Анатолій. Велика увага приділялася культурному розвитку села. В сільському Будинку культури за ініціативи голови колгоспу Чемериса І.О. , був створений хор із жителів села, молодшого та старшого покоління, проводились концерти до різних обрядових та урочистих свят. Директором   Будинку культури є Луговацька Ганна Стахівна, яка організовує драматичний гурток і на сцені села і району неодноразово показують різні вистави  « За двома зайцями», « Мама збирається заміж» і т. д. У 1995 році Ганна Стахівна організовує фольклорний жіночий ансамбль, збирачів та любителів фольклорної пісні. Разом з колективом виступають не лише у селі, а й селах району, районі та області. У  2007 році цей колектив удостоєно звання –  Народний фольклорний колектив    « Перевесло».                                                                                
22 липня 1994 року сільська Рада  знову повертається в своє село. Головою сільської ради обрано Таланюка Володимира Андрійовича, 1931 року народження, секретарем с/ р. Багрій Франю Лаврівну 1959 року народження, яка працює і по даний час на цій посаді. 
В 1994 році було проведено розпаювання земель колективної власності та майна членів колективного сільськогосподарського підприємства.

В 1995 році, в зв’язку з подорожанням вугілля, котельню, в центрі села,  яка опалювала  6 закладів, закрили.

В школі в стінах були вмонтовані електрод роти, і повністю у школі перейшли на електричне опалення. У 1996 році директором школи стає Коростій Любов Михайлівна. Інші заклади залишилися без опалення.

В 1996 році проведено реконструкцію старої школи і побудовано православну церкву. У 1998 році вибори сільського голови, більше голосів набирає Марценюк Станіслав Степанович 1968 року народження.

     Отже, роблячи висновок, можна сказати, що село до ХХ ст.. пройшло важкий шлях. Від об’єднання в кооперативні товариства,  голодомор, геноцид, укрупнення з іншим селом, яке нічого доброго не принесло. І бути селу неперспективним, якби не «вітер  свободи», що принесла перебудова.

      У 2000 році знову збираються збори  членів КСП, де є присутнім представник від районної влади Звірков Є.М., який пропонує створити товариство з обмеженою відповідальністю, мотивуючи це тим, що КСП уже не існують. Так 24. 02. 2000р. засновано товариство з обмеженою відповідальністю « Промінь» с. Куманівці. Генеральним директором залишається Чемерис І.О.

   Згодом, вневдоволені керуванням та розрахунком за земельні наділи,  де – які члени ТОВ виходять із товариства із своїми майновими і земельними паями і самостійно обробляють свої земельні частки ( паї).

    В 2004 році сільським головою Марценюком С.С., всупереч волі  жителів села,  віддано ставок в оренду чужим людям із влади району.

Протягом 2004 – 2005 років жителі за власні кошти підводять до своїх осель природний газ. За допомоги районного відділу освіти , та жителів села , під керівництвом директора школи – Коростій Любов Михайлівни у 2005 році , біля школи було побудовано котельну, закуплено газові котли і газифіковано школу І – ІІ ступенів. У 2005 році директором школи стає Ядвіжин Василь Васильович.

  16 липня 2005 року в центрі села, де раніше був промисловий магазин, було відкрито католицьку каплицю Святого Роха .

   Здавалося все іде до кращого,  але сталося все навпаки. Дороги в селі розбиті, спустошені тваринницькі ферми почали самі від себе  розвалюватися, все почали розкрадати. Цегляний  завод закрили, потім розібрали, розікрали.  Розібрали АЗС. Станом на 1. 01. 2005р. в ТОВ « Промінь» с. Куманівці залишилось всього великої рогатої худоби – 86 голів, свиней всього – 14 голів, коней – 4 гол., на тракторному парку – 2 трактори, в автопарку – 6 автомобілів. Люди отримували по 50 – 100 кг. Зерна за свої земельні паї ( площею 2. 33 га), а на майнові паї не видавали нічого, не виплачувалась роками  заробітна плата працюючим. З великими боргами у 2005 році ТОВ «Промінь», відповідальність  на свої плечі бере Лисий Олександр Олександрович, 1973 року народження. Але погасити великі борги попереднього керівника було нереальним. Тому  у 2006 році ТОВ « Промінь» повністю збанкрутіло. Створюється  нове  господарство « Куманівецьке», засновником якого стає Кузмініч Іван , директором даного господарства Домінський Сергій Анатолійовичю. Покращення  у господарстві не відбувається, село живе сьогоднішнім днем.

У 2006 році – вибори сільського голови, на місце висунуто три кандидатури: Марценюк С.С., Парсяк М .П.,  Чекотун В.Г. за результатами голосування перемагає і стає сільським головою -  Парсяк Михайло Павлович 1961 р.н.

   У 2007 році на зборах жителів села було прийнято рішення , забрати сільський ставок у орендаря. З тих пір сільський ставок переходить і власність сільської ради.

  У 2007 році а центрі села, встановлено дерев’яний Хрест жертвам голодомору 1932 –1933 років. У цьому ж році за кошти с/ ради та підтримки районної ради,  підведено природній газ до дитячого садка. У 2008 році було газифіковано сільський ФАП, та сільську Раду

   У 2008 році через село Куманівці пронесено всесвітній факел миру.

   У 2010 році жителі села, молодь пишуть листа до голови Райдержадміністрації  Томашука О.В. із проханням, допомогти відремонтувати  Будинок  культури, який знаходиться в аварійному стані. Так, з фонду Президента України було виділено 299 тисяч на перекриття будівлі. Під кінець 2010 року БК було перекрито.

      В 2008 -2009 рр. засновником ТОВ « Куманівецьке» стає Гончаренко О.В., а директором Тарасов Анатолій Іванович.

 З жителями села підписуються нові договора на земельні наділи у яких вказано 3 % виплати за земельні паї , майнові паї було викуплено за 100 кг. вівса.

     На ферму завезено 24 корови, працюючих у ТОВ до 25 чоловік, знову  несвоєчасна виплата заробітної плати, знову недовіра керівнику. Працівники не виходять на роботу, керівник та зав. фермою доглядають  власноруч худобу. Керівництвом ТОВ «Куманівецьке» було прийнято рішення,  на заборговану заробітну плату працюючі розібрали , трохи кращу худобу та коней, іншу продали. Ферму остаточно було розкрадено жителями села.

   У 2010 році утворюється нове фермерське господарство «ДАР 5» -директором якого стає Гончаренко Олександр Віталійович. Кількість працюючих у ФГ становило всього 18 чоловік. Перспективи роботи в ФГ  для інших не було ніякої.   Поля обробляються неякісно, не своєчасно, деякі поля не орані,  заросли бур’янами, врожаї залишилися незібрані, розрахунок за земельні паї  був неякісним , але не для всіх  пайовиків, на полях солому можна було брати лише вибраним людям. Село почало ділитися на дві половини. 

     2010 рік – вибори сільського голови : висунуто 5 кандидатур: Лисий О.О., Марценюк. С.С., Парсяк М.П., Титула А.П., Чемерис І.О. За результатами голосування з невеликим відривом від Лисого О.О., перемагає Титула Андрій Петрович, 1967 року народження.

    В 1012 році 22 червня за ініціативи Голови Ветеранської організації  Овчарук Ніни Кирилівні, підтримці голови Райдержадміністрації Томашука Олега Володимировича та  спонсорській допомозі Гончаренка О.В., біля підніжжя меморіалу загиблим воїнам , які загинули під час ВВ війни, було встановлено Стеллу « Вклонімось вдові фронтовика» , на відкриття якої прибули представники влади району.

     У 2011 році  директор ФГ « ДАР 5»  Гончаренко О.В. укладає нові угоди на продовження оренди  земельних часток ( паїв ) на 5 років, коли строки попереднього договору ще не закінчилися. пайовики відмовляються підписувати, спираючись на шантаж та  обман збоку орендаря. Це обурило більшу частину жителів села і на зборах пайовиків , було прийнято рішення розірвати  договір з діючим орендарем і шукати іншого спонсора, який би міг  надати роботу бажаючим та підняти село із руїн.

    Пропозиції  надійшли від фірми «Землепродукт», та французької фірми «Теравенір». На зборах пайовиків кожна фірма запропонувала свої умови договору оренди і під час голосування пайовиками було одноголосно вибрано фірму « Теравенір» , яка запропонувала   6 % виплати на земельні паї , та бізнес проект на створення у селі м'ясо – молочного комплексу, з постійно робочими місцями – 60 чоловік,  не враховуючи посезонних працюючих. На зборах було обрано ініціативну групу у кількості 16 чоловік, які представляли інтереси пайовиків.  Проведена велика робота, підписано 267 договорів з пайовиками.

    Тут почалася справжня боротьба, знову знайшлося кілька чоловік, які були проти розірвання договорів із ФГ « ДАР 5», почали шукати інших інвесторів.  Так на одні із зборів пайовиків  був запрошений народний депутат Куровський Іван Іванович, який пропонує  - 9 % виплати на земельний пай, та ніякої перспективи роботи у селі.

   В свою чергу, Гончаренко О.В., відмовляється віддавати земельні наділи французькій фірмі, стає на пропозицію Куровського І.І.,   влада району повністю підтримує КуровськогоІ.І.

Так з нового 2012 року жителі села, підписують заяви на розірвання договорів з ФГ « ДАР 5»,  починають підписувати договора на 5 років з Хвойдою  Олегом Івановичем.

      Село має надію, що саме багатий «спонсор», новоприбулий орендар, підніме  село із руїн…

Матеріали використані для написання історії села з ОУНБ ім.Тімірязєва , краєзнавчого відділу.

Та спогадів жителів села : Овчарук Ніни Кирилівни – вчитель української мови та  літератури;

Кухар Ганни Леонтіївни – пенсіонер;

Фисун Ганни  Данилівни – пенсіонер;

Карпінської Ганни Марянівни – пенсіонер.

Розповідь про обряд

«Випікання короваю»

 жительки с. Куманівці

Присяжної Марії Іванівни

1935 р. н.  

В нашому селі обряду   « Весілля», «Укладання шлюбу»  завжди надавали великого значення. Однією із головних  частин весільного обряду,   є випікання  весільного короваю.                                                                                                         Коли я ще була молодою то пам’ятаю, що  коровай  у  нашому селі пекли  у  суботу  перед весіллям, а до того, у вівторок чи середу, весільна мати,з хлібом і хустиною ходили просити  на коровай  молодих жінок за коровайниць  у молодої   та за свахів у молодого , які живуть у першому шлюбі.  До кожної жінки мати заходила  у хату і просила  на коровай , такими словами: « Прошу на хліб, на сіль, на коровай».  Жінок таких має бути парна кількість, щоб молоді жили у парі, а розвідниць, або вдів не запрошували.   Коли вже прийшла  та  субота, коли треба пекти коровай,  запрошені коровайниці (свахи) ідуть на коровай не з пустими руками, а обов’язково несуть борошно, яйця, цукор  із яких має робитися коровай. До хати заходили  жінки із жартівливою піснею:                                                                                                                     Ми на коровай ідемо, коробочку яєць несемо,                                                                                                                    перестріли хлопці на мості - побили яйця в коробці.                      

Зробили мені біду,   чим я на коровай піду?

                                                                                                                     

 Потім, коли  вже зайшли  до хати , жінки миють руки і починають готувати  всі продукти  для розчини на коровай. Розчиняють  його на молоці, просівають борошно, кидають дріжджі . Весільна мати зав’язує всіх коровайниць хустками та фартухами при цьому всіх цілує, дякує всім, що прийшли. Розчиняли  коровай  у спеціальній дерев’яній діжі для випікання хліба. Діжку ставили на застелене   криселко  і у тій хатині де розміщена піч, біля столу , що б нікому не заважала. Бо переставляти  діжку в інше місце  не можна. Розчиняють коровай дві старші коровайниці, це сестри, якщо є у молодих, або братові -  рідніші люди молодій, або молодому. Перед тим як приступити   розчиняти коровай, одна з коровайниць просить благословення коровай розчиняти, гукає до присутніх : пані Дружбо, благословіть на все добре молодим коровай розчиняти.   Хтось із присутніх  відповідає  : « Хай Бог благословить» так гукають і відповідають  три рази. І всі хто є у хаті починають співати пісню:

 А з руточки дві квіточки, благослови, 
Боже, благослови, Боже і отець і мати  своєму дитяті коровай розчиняти.                                                    

У другий раз, у Божий час, благослови, Боже. І отець і мати своєму дитяті коровай розчиняти. 
У третій раз, у Божий час, благослови Боже.              

І отець і мати своєму дитяті коровай розчиняти.                                                                                   

Після того як вже розчинили на коровай , коровайниці  перехрещують у діжі тісто три рази, накривають  рушником і підносять діжу три рази   вище голови, щоб коровай  добре сходив. Після того мати ставить миску з водою у якій  коровайниці миють руки одна одній, витирали  їх у полотняний  рушник,  а  миску з водою відставляють на сторону. Коли розчина бродить, усі присутні  тим часом  співають весільних пісень.

Ой субото суботонько ти зрадо моя нащо моє дівування зрадила                         нащо моє дівування зрадила, нащо мене молодую   звабила  було не йти до броду по воду, не слухати два голуби, що в парі гудуть  не слухати два голуби, що в парі гудуть та й не брати подарочки, що даром дають . 
Бо то ж тії подарочки, що даром дають   від матінки до свекрухи заведуть  від матінки до свекрухи заведуть, а в свекрухи вечеряти недадуть. А хоч дали вечеряти, то не дали ложки насипали в черепочок сироватки трошки                                                                          

 Перечикавши  деякий час, коровайниці  беруться місити коровай, знову перед тим, як приступити до роботи, вони  3 рази  просять благословення у присутніх місити коровай.  Після благословення зачиняють двері, щоб ними не рипали, добавляють у тісто збиті з цукром яйця, вкидають  масло, досипають муку і роблять все це  попарно,а коли  починають місити знову починають співати:   

    

Білая муку сіє, чорная воду носить,пухка коровай місить  не дивуйтесь люди, пухкий коровай буде. Не носіте воду із Дунаю, не місіте чужі короваю                 а носіте воду з криниці, замісіте коровай сестриці

А хто буде діжку місити то той буде мед, горілку пити                                      а хто буде діжку тримати, то той буде слинку ковтати

Десь тут була весільная мати, вона обіцяла горілочки дати,                            отакої червоненької, отакої солоденької, отакої оковитої.                                  Та й для мене працьовитої.

Під час цієї пісні,  весільна мати пригощає коровайниць горілкою, всі  по трошки п’ють, а що залишилося в чарці виливають у діжку, при цьому ніхто не закусує , щоб коровай вдався . Місять тісто  до тих пір поки тісто буде добре відставати від руки і від діжі. Потім коли коровай добре вимісили, коровайниці  перехрещують його три рази, накривають рушником і  знову у тій самій мисці миють одна одній руки.  А поки тісто підходить всі присутні знов співають весільних пісень:

Ой у суботу з вечора зажурилася Маруся                                                               що великий двір, а маленький збір, не всяя родинонька                                           ой обізвався батенько, ой не журися донечко.                                                         Буде завтра день, ще й неділенька                                                                           позбирається вся родинонька до тебе на весілля. 

Коли вже тісто  добре зійшло, всі коровайниці стають біля столу де мають виробляти коровай. Просять у присутніх  благословення виробляти молодим коровай ( 3 рази) . Спочатку одні коровайниці приготовляють форми  для короваю, для форм  брали  алюмінієві глибокі миски, змащували іх маслом, застилали різною бумагою, щоб не пристав коровай. Пекли у нашому селі два короваї , пару,  щоб молоді були в парі, один головний, а другий менший , який беруть як йдуть  до вінця, чи до розпису. Другі дві  коровайниці  беруться збивати яйця , щоб помастити зверху. Все це роблять попарно , вдвох. Тісто із діжки теж беруть удвох, розправляють його  по дні форми, щоб не було ніде ні горбочка, а ні ямки. В центрі на тісто колись в нас клали гроші ( копійки) , щоб гроші велися у молодих і дві яйці, щоб велося господарство. Зверху на гроші  виробляли велику гарну  квітку, яка мала вигляд рози, робили листочки, прикрашали  качечками, колосками, квіточками ( всіх повинна бути парна кількість) на краї короваю сплітали косу. При цьому співали пісень:

Ніхто не вгадає, що в нашому короваю                                                                   з сім криниць водиці, з сім млинів мукиці.                                                               Ще бєм яйця з під рябої курки.                                                                               Щоб тримався короваєць купки

Короваю -  розмаю, я ж тебе убираю                                                                   то в рожі то в квіти, щоб любились діти

Коли  вже коровай виробили, його залишали,  щоб він добре підійшов.                А із того  тіста, яке лишилося,  коровайниці ще   виробляли  шашки у вигляді   «Калача»,«качок», парних калачів, які потім  роздавали всім коровайницям, а якщо залишалися, то давали  тим , хто допомагав готувати на весіллі.  Діжку з під тіста повинна була помити  весільна мити.                                                           Коли вже добре підійшов коровай, його легенько змащували  збитими яйцями, Тим часом кухарка напалювала піч, перед тим, як саджати коровай з  печі треба вимести  весь жар, коровайниці гукають помело , співають при цьому пісню:        Кучерявий піч вимітає, кучерявий в піч заглядає                                                     шукає щасливого місця, де б нашому короваю сісти

А потім, як вигорнули  жар з печі,  коровайниці  співають три рази:                           
Благослови, Боже і отець і мати,                                                                                                     
своєму дитяті коровай саджати

Коли вже переспівали три рази, коровайниці вдвох  беруть короваї і сажають у піч, спочатку головний (великий), а потім менший і шишки , і співають:                                                                                                             

Наша піч регоче, короваю хоче                                                                               а челюсти усміхаються, короваю сподіваються

Після того, як короваї всадили, коровайниці миють руки одна одній у тій самій мисці, що мили раніше.  Вмивають одна одну та всіх присутніх у хаті, щоб всі були гарні, як коровай,  при цьому цілують одна одну. Коли всі помили руки, усі коровайниці беруть ту миску де мили руки  ідуть на двір виливати воду під родюче дерево, при цьому співають:                                                                  

Ми на двір ідемо, ми воду несемо,                                                                                                                   під плодові віти, щоб родились діти  

 Основний (великий) коровай виносять  у світлицю, а в день весілля прикрашають   барвінком, калиною, квітами, обв’язують червоною лєнтою. А під час весілля коровай ставлять на  вишитий рушнику перед молодими. Зараз  у нашому селі, якщо весілля роблять у дома, то коровай печуть у четвер. Старше покоління  передає досвід молодим. Адже це наші традиції їх потрібно  пам’ятати і берегти.  Без традицій немає народу.